“У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати”. Павло був хворобливою дитиною, та обдарованою талантом - рано навчився читати, писати, мав чудовий
голос і слух.
Також навчався в Чернігівському духовному училищі та навіть навчав нот майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.
Автопортрет. 27.05.1922.
- Тичина мав досконалий музичний слух і грав на фортепіано, кларнеті, бандурі, гобої.
- До того ж добре малював: навчався у художній школі у Михайла Жука, а згодом навіть планував вступати до Петербурзької художньої академії.
- Перші його вірші позначені 1907 роком.
- Уперше друком вийшов вірш Тичини "Ви знаєте, як липа шелестить" – 1912 року в журналі "Літературно-наукового вісника"
А ось першим виданням поезій стали знані "Сонячні
кларнети". Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із
першорядними митцями українського відродження. Його поезія вражає
майстерністю художнього слова, мелодикою. Не дивно, що деякі вірші Тичини стали
піснями. Того ж року організував хор (з 1921 року — Капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. У 1923 році Павло Тичина переїздить до Харкова, де працює в журналі « Червоний шлях». У 1926 році взяв активну участь у створенні Вільної академії пролетарської літератури на чолі з М. Г. Хвильовим. З 1929 року — дійсний член Академії наук Української РСР.
За життя Тичина працював у редакціях газет і журналів, у
статистичному бюро, помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського,
завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР.
Із часом став
доктором філологічних наук, академіком АН УРСР, головою інституту літератури АН
України, головою Верховної Ради УРСР. Завдяки його діяльності фактично на
кілька десятиліть було припинено русифікацію України.
У 1943-1948 роках Тичина очолював Міністерство освіти УРСР.
На прохання учнів і вчителів він часто надсилав у школи підручники і необхідну
літературу. При цьому, міністр витрачав власні кошти, які він отримував за свою
літературну діяльність.
Доля обдарувала його багатьма талантами і багатьма бідами, що породило суперечливе ставлення до поета.
У роки сталінських
репресій, коли було знищено три чверті українських письменників, Павло Тичина
вцілів ціною компромісу із власною совістю і талантом. Про Тичину писали як про
генія, що ні на кого не схожий, поета слов’янського й світового масштабу. Проте
вже 1924 року з’явилися перші голоси про «злам» Тичини. Є. Маланюк констатував: «Від
кларнета твого – пофарбована дудка зосталась».
З того часу почався трагічний спад у його творчому житті. З-під його пера народилися "партійно витримані" збірки поезій. Заразом вірші, сповнені любов'ю до своєї країни, він писав у шухляду.
На думку Василя
Стуса, "Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як
Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров і Курбас. З однією різницею - їхня фізична
смерть не означала смерти духовної – Тичина фізично живий, помер духовно, але
був приневолений до існування... по той бік самого себе".
"Його перші
спроби вражали усіх його сучасників. Він був особливим, бо в ньому поєдналося
все – він був і музикантом, і художником, і поетом. Дивовижної чистоти і
святості ця людина була. І як його стали ламати і крутити, що він навіть у
назву своєї книжки вставляв ім'я цього кривавого диктатора – "Сталь і
ніжність". Це все було у ньому. Але пропри все він зумів збутися як
великий поет на початку своєї діяльності". – пише український поет Іван Драч.
Не бував ти у наших краях!
Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори…
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,
Серце б’ється і б’ється в грудях…
Не бував ти у наших краях.
Не бував ти у наших краях,
Чув про степ, що ген-ген простягнувся?
Єсть там люди — й зросли у степах, —
Що не люблять, не вміють ридати,
Що не можуть без пісні і нивки зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах… —
Не бував ти у наших краях.
Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
І ще, це цікаво
- Свої твори Павло Тичина писав лише олівцем.
- Незважаючи на популярність поета, його матеріальне становище, довгий час залишалося скрутним. У 1921 році П. Тичина навіть був вимушений влаштуватися на роботу в київську дитячу бібліотеку ім. Т. Г. Шевченка.
- У квартирі Тичини була власна бібліотека – близько 20 тисяч книжок.
- Тичина самотужки досконало опанував майже 20 іноземних мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з них цінні поетичні переклади. Збереглися переклади Павла Тичини українською мовою з сорока мов світу.
- Павло Тичина має навіть не один, а два дні народження. Ще й досі сперечаються, який з них вважати офіційним: 23 січня 1891 року (11 січня за старим стилем – день, коли поет з’явився на світ) чи 27 січня 1891 року (як офіційно зазначено в його автобіографії, написаній поетом у 1924 році).
