}

Пошук у блозі

26 квітня – День Чорнобильської трагедії

26 квітня – День Чорнобильської трагедії.  Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф     
Весни обірване суцвіття,
Ядуче полум’я
І смерть…
Останній тиждень
Того квітня
І найстрашніший в світі
Герць.
                    В. Колесніков                
Чорнобиль… Слово це стало символом горя і страждання, покинутих домівок. Минуло 34 роки від того дня, коли Україну спіткала страшна трагедія – техногенно-екологічна катастрофа, спричинена вибухом реактора четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції, яка нанесла непоправної шкоди довкіллю та здоров’ю людей. 












Якби не подвиг простих людей, які ризикуючи власним життям і здоров’ям, врятували нас від подальшого поширення радіації, то важко навіть спрогнозувати повні масштаби трагедії не лише для України, а й всього світу.     
          Сьогодні ми висловлюємо щирі слова подяки  та засвідчуємо свою шану за героїзм та самовідданість всім ліквідаторам страшної аварії. Адже ціною власного життя та здоров'я без вагань та роздумів, ви ліквідовували наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Усвідомлюючи всю складність ситуації, ви, нехтуючи власною безпекою, ступили назустріч неприборканому смертоносному лиху, щоб зберегти життя мільйонів людей не лише у нашій державі, а й на всій планеті.
  Кажуть, час лікує. Через 24 тисячі років людство зможе забути про ту «мирну» атомну катастрофу, тому що це – час повного розпаду стронцію й цезію. З них ми прожили 34 роки…
                                                                       Нам горе люте миром перебути,
                                                                       Нам поховати зло в бетон і бронь,
                                                                       І – не забути! – доки світ і люди,
                                                                       Синів землі, що відвели вогонь.

Б. Олійник                                                        
Низький уклін всім хто боровся зі страшною бідою. Священна пам'ять про ваш подвиг не згасне у віках і збережеться в серцях народу! 

23 квітня - Всесвітній день книги та авторського права

Сьогодні відзначається Всесвітній день книги і авторського права



Історія друкованого слова – це історія людства…
Здатність книг сприяти самореалізації особистості
та здійсненню соціальних перетворень не має аналогів…
будучи глибоко соціальним явищем, книги забезпечують
широке розмаїття форм діалогу між людьми, діалогу
всередині спільнот, діалогу часів...(Із Послання Генерального
директора ЮНЕСКО Ірини Бокової 23.04.2014 р.)


       Сьогодні, коли без Інтернету та цифрових технологій важко уявити собі життя та роботу, здається, що книга відступає на другий план. Але це зовсім не так. Книга була і залишається незамінним супутником людини, її мовчазним радником, всезнаючим помічником, невичерпним джерелом мудрості. 
   Дата святкування Всесвітнього дня книг та авторського права, який увійшов у міжнародний календар за рішенням ЮНЕСКО в 1995 році - 23 квітня. У цей день народились такі видатні письменники, як Моріс Дрюон, Володимир Набоков, Андрій Курков, Григорій Тютюнник, а також покинули світ такі знамениті і відомі автори, як Мігель де Сервантес Сааведра, Вільям Шекспір, Інка Гарсіласо де ла Вега, Михайло Коцюбинський. Тому природно, що саме цей день, за пропозицією Міжнародної Асоціації Книговидавництв, був обраний Всесвітнім днем книги, який нині святкують у 190 країнах світу.

     Цього року Всесвітній день книги і авторського права проходить під гаслом – «Книги: вікно в світ під час пандемії COVID-19». Адже, як зазначають в ООН, книги не знають відстаней, наша уява здатна миттєво перенести нас в будь-яку точку планети і навіть всесвіту. Ми можемо мандрувати завдяки читанню. Це сильний засіб боротьби з самотністю. Крім того, з 1 по 23 квітня в рамках Всесвітнього дня книги і авторського права ЮНЕСКО запропонувала всім обмінюватися віршами і посланнями, щоб продемонструвати силу книги. 
         Існує ще одна традиція у сьогоднішнього свята - щорічно, починаючи з 2001 року, в цей день називається місто, якому присвоєно звання Світової столиці книги (присуджується на 1 рік). У відбірковий комітет входять представники ЮНЕСКО та трьох міжнародних професійних видавничих організацій: Міжнародного союзу видавців, Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій і установ і Міжнародної федерації книготорговців. Цього року Світовою столицею книги названо столицю Малайзії - Куала-Лумпур.  Перед ним цей статус отримували: Шарджа, ОАЕ (2019), Афіни, Греція (2018), Конакрі, Гвінея (2017), Вроцлав, Польща (2016), Інчхон, Південна Корея (2015), Порт-Гаркорт, Нігерія (2014), Бангкок, Таїланд (2013), Єреван, Вірменія (2012), Буенос-Айрес, Аргентина (2011), Любляна, Словенія (2010), Бейрут, Ліван (2009), Амстердам, Нідерланди (2008), Богота, Колумбія (2007), Турин, Італія (2006), Монреаль, Канада (2005), Антверпен, Бельгія (2004), Нью-Делі, Індія (2003), Александрія, Єгипет (2002) та Мадрид, Іспанія (2001).
          Куала-Лумпур стане 20-тою книжковою столицею світу. Зі свого боку міста зобов’язуються всіляко сприяти розвитку книговидання і популяризації книг і читання загалом. Зазначається, що місто Куала-Лумпур було обране через великий акцент на інклюзивній освіті, розвитку освіченого суспільства та доступному читанні для всіх верств населення міста. Основний лозунг  – «KL Baca – турбота через читання». Програма фокусується на чотирьох темах: 
-читання у всіх його формах, 
-розвиток інфраструктури книжкової індустрії, 
-інклюзія та цифрова доступність і становлення дітей через читання.
Особливістю впровадження такого дня на світовому рівні є усвідомлення книжки як потужної зброї у налагодженні миру й нівелюванні соціальних проблем: книжка, що втілює творчі поривання людини і її прагнення поділитися власними ідеями і здобутками зі світом, має сприяти діалогу, взаєморозумінню і толерантності. Крім того, ЮНЕСКО в межах Всесвітнього дня книги та авторського права виступає за надання рівного доступу до знань та підвищення грамотності населення. Ще одним важливим аспектом є усвідомлення цінності книжки і її незамінності у поширенні знань і формуванні культури, незалежно від форми представлення інформації.
       Відсвяткуйте цей день, придбавши книжку і підтримавши українського видавця або замінивши, наприклад, перегляд телевізора на читання.

Події 23 квітня 2020 року :


45 років тому (1975) у Всесвітній день книги на території Києво-Печерського державного історико-культурного заповідника, в приміщенні колишньої лаврської друкарні відкрив двері для перших відвідувачів Державний музей книги і друкарства УРСР (нині Музей книги і друкарства України) створений за постановою Ради Міністрів УРСР від 17 березня 1972 року. На сьогоднішній день у музеї зібрані близько 56 тисяч експонатів, що висвітлюють історію вітчизняної книги і книжкової справи від часів Київської Русі і до наших днів: копії (факсиміле) рукописних книг XI—XV ст., копії перших друкованих кириличних книг, оригінали стародруків XVI—XVIII ст., раритети друкованої україніки XIX—XX ст., дерев'яні й мідні кліше граверів XVII—XVIII ст., окремі 

друкарські верстати XVIII—XIX ст., оригінали книжкової графіки XX ст. тощо. Експонуються стародруки відомих церковних і культурно-освітніх діячів XVII—XIX ст., таких як Петро Могила, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Йосип Тризна, Лазар Баранович, Туптало (Дмитро Ростовський), Євгеній (Болховитинов).

100 років від дня народження українського письменника Григорія Тютюнника

23 квітня 1920 року народився український письменник Григорій Тютюнник
       Коли говорять про Тютюнника, неодмінно згадують перше Григора — великого українського новеліста. А треба сказати, що Григір і Григорій були братами по батькові, Григорій – старший. За випадковим збігом обидва брати – Григорії. Старшого насправді хотіли назвати Георгієм (Їгорем, як у селі казали), а чому так сталося, розповів його брат Григір у повісті-спогаді «Коріння», що її ми будемо тут час від часу цитувати: «Коли народився Григорій…його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Їгором. Назвали. І послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома — онук! – дід вирушив до сільської Ради. Але ж по дорозі була монополька славнозвісної на всю околицю Гузійки. Як не зайти ради такої нагоди ще й до неї! І він зайшов... Коли ж нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати -не пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Грицьком... Воно, мо’, й не так, як казали, зате просто, по-нашому!»... Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в зіньківській десятирічці».
На той час у новій родині Михайла Тютюнника ріс другий син, якого, нічого не підозрюючи, батьки записали теж Григорієм. Щоб відрізняти братів, меншого рідня та односельці стали називати Григором.
Із першою дружиною, Ївгою Федорівною Буденною, батько Григорія не прожив і року. Невдовзі після народження сина (23 квітня 1920 р.) подружжя тихо і швидко розлучилося. Після розлучення батько Григорія не одружувався 10 років, мати 7 років не виходила заміж. Михайло Васильович не полишав старшого сина: допомагав, як міг, і багато чого навчив — скажімо, віршів Шевченка (сам знав напам’ять мало не всього «Кобзаря»).
Через 10 років одинакування Михайло одружився з майбутньою Григоровою мамою, Ганною Михайлівною Сивокінь — набагато за нього молодшою, народився Григір.
Потім настав Великий Голод. «Якось Григорій по дорозі в школу забіг до нас уранці й поклав перед татом, що пухлий сидів за столом, підперши голову долонею, окраєць хліба. Тато розломив той окраєць надвоє, половину дав Григорієві в школу, а другу ще раз розломив — шматочок собі й шматочок мені — й ледве вимовив: «Спасибі, сину. Любий ти в мене ростеш»,— і став помаленьку їсти, затуливши очі долонею…»
До школи Григорій пішов рано – у шість років. Учився легко й добре, хоча бешкетник був неабиякий. До перших спроб віршування вдався, навчаючись у Зіньківській десятирічці. Коли вперше надрукували в районці, прибіг із газетою до батька, і «тато, радий, мов дитина, обережненько вирізав той віршик ножицями й на долонях поніс його через усю хату до комода».
1937 р. Михайла Васильовича Тютюнника заарештували. Так він і згинув без сліду десь у «Сибіру несходимому».
Григора забрали тітка з дядьком на Донбас. Григорій 1938 р. вступив до Харківського університету. Навчання не завершив – почалася війна. Пішов добровольцем на фронт, двічі був тяжко поранений. Двічі втікав із полону, партизанив. По війні працював учителем; літературним співробітником, затим — редактором прози у львівському журналі «Жовтень». Власне, у Львові письменник залишився назавжди.
Перша збірка оповідань Григорія Тютюнника «Зоряні межі» вийшла друком 1950 р. Затим була надрукована повість «Хмарка сонця не заступить» (1957 р.) Збірка «Журавлині ключі» — поезії, написані під час війни — побачила світ по смерті автора, у 1963 р.
Роман Григорія Тютюнника «Вир» — без перебільшення, найталановитіший, найемоційніший повоєнний твір – своєю появою засвідчив, що репресоване українське слово вижило. Епічне полотно роману розгортається перед читачем, рясніючи колоритними персонажами, сяючи рідними авторові пейзажами, спонукаючи замислюватися над вічними питаннями людського буття.
Першодрук першої частини «Виру» побачив світ у журналі «Жовтень» 1959 р. Через рік у видавництві «Радянський письменник» вийшла друком перша книга роману. Друга частина була видана вже по смерті автора — в 1962 р.
За роман «Вир» Григорій Тютюнник у 1963 р. був відзначений Шевченківською премією (посмертно).
Григорій Михайлович носив у легенях над серцем 20-грамовий уламок німецького снаряда. Згодом уламок вийняли, але операцій робили аж три, дві з них невдало, на спині залишилася рана, яка не загоїлася до кінця життя. Страждав на задишку та біль у грудях, часом нестерпні.
Мешкаючи у Львові, Григорій тужив за рідною Шилівкою, за мамою, за молодшим братом. Цілих 15 років брати майже не спілкувалися. Зрідка бачились, але давалася взнаки велика різниця у віці: без батька говорити не було про що.
Вперше Григір отримав листа від брата, коли служив на Тихоокеанському флоті. Григорій на той час уже мешкав у Львові, працював у «Жовтні».
Дуже нелегко йшли одне до одного два Григорії, але велика братня любов, що народилася між ними, осявала все подальше їхнє життя.
Григорій став Григорові за батька, наставника у творчості, друга і порадника у житті. Щоб це відчути серцем, треба неодмінно прочитати «Коріння»…
А це останній лист Григорія Тютюнника братові: «Грицьку! Було б дуже добре, якби ти приїхав до Харкова, влаштувався з житлом, «замельдувався» в деканаті та й повернувся в Шилівку ще на тиждень. Вигадай що завгодно, аби вирватись... Григорій Тютюнник. 25.VIII.1961 року».
Через годину після того, як Григір отримав цього листа, надійшла телеграма: Григорій помер... «На столі в його кімнаті лишилася рівненько складена в потертій папці друга частина роману «Вир»...»
Григорій Тютюнник похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
У рідному селі Шилівці є музей — невеличка кімната в школі. В центрі кімнати — погруддя Григорія, на стінах – фотознімки, під склом – книги, теки з матеріалами.
Давніше у музеї влаштовували зустрічі з матерями Григорія та Григора, з їхніми товаришами-літераторами.
На старенькій будівельці, де колись була школа, що в ній навчався Григорій, меморіальної дошки немає…
Завершити коротку оповідь про Григорія Тютюнника, мабуть, таки треба словами його молодшого брата, бо краще сказати про цього унікального письменника і його творчість не зміг би ніхто: «Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові»…

Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»





Щиро вітаю з Воскресінням Христовим - Великоднем!!!
Нехай це величне свято
 наповнить серце світлими почуттями
 надії і любові, дарує щастя та добро. 
Бажаю всім радості, здоров'я, добробуту, благополуччя. 
Христос Воскрес!
 Воістину Воскрес!


18 квітня відзначається
 Міжнародний день пам'яток та історичних місць.
 В цей день згадують про те, що кожна країна - це своя історія та культура. Завдання цього свята - ще раз нагадати суспільству про необхідність збереження культурної спадщини, створеної зусиллями багатьох народів за всю історію людства.
В Україні цей день має назву
 "День пам'яток історії та культури України". 
 Наша Батьківщина має надзвичайно багату культурно-історичну спадщину. Кожна епоха залишає нам у спадщину пам'ятку архітектури чи історії, що зберігає в собі згадку про певну визначну подію. За ними можна простежити історію міста, довідатися, як воно будувалося й розросталося, як змінювався його вигляд з часом. Багато пам'яток, які нагадують нам про минуле нашої країни, збереглося на українських землях. Багато з них зникло, залишивши свій слід в історії та культурі українського народу.
Український народ дбайливо зберігає витоки своєї культури, залучаючись до неї, щоб осягнути її глибину й отримати незабутні враження.
Культурна спадщина України є невід'ємною частиною  світового культурного надбання. 

Пізнати свій рідний край, його історію та культуру нам допоможуть книги

З Вербною неділею вітаю 

Неділя квітня до нас в гості завітала,
У час, коли в зелені шати одіваються ліси,
Розцвіла верба, щоби ми Ісуса зустрічали,
Із побажаннями любові та краси!
І ласка Божа нас торкнеться неодмінно,
Благословить Господь нам неньку Україну,
Щоб ми у радості та щасті довго жили,
Нам Матір Божа дасть усім здоров'я й сили!
Зі святом!!!
За тиждень до Великодня святкується вербний тиждень.
За легендою, коли Ісус Христос їхав верхи на віслюку, люди стелили на його шляху пальмові гілки. Це поклало початок звичаю святити гілки. А оскільки пальмових гілок не маємо, то святимо вербові, відповідно до вибору наших далеких предків.
Перед вербною неділею до церкви люди везуть вербове гілля, щоб зранку під час святкового богослужіння посвятити його. Того, хто проспить обряд освячування верби, по поверненні з церкви легенько б'ють свяченими гілками:
Це не я б'ю, а верба б'є,
За тиждень - Великдень!
Вербою б'ють, щоб здорові, веселі та багаті були. Дітей б'ють, щоб сильні були, добре росли та сприйняли життєву силу весни.
Добрі господарі після повернення з церкви садять на городі по кілька гілочок свяченої верби. Це сприяє гарному врожаю та злагоді в господі. Ті гілки, що залишилися, треба поставити під образами. Сухою торішньою свяченою вербою розпалювали піч під великодні паски. Свячену вербу в жодному разі не можна топтати ногами. І викидати її теж не можна, а слід обережно зібрати в одному місці та спалити.

За народними звичаями, у цей день у жодному разі не слід сіяти городину, оскільки в цьому разі все виросте гірке й тонке.
 Прочитайте, це цікаво:

Казка для дітей в соціальній ізоляції

Казка для дітей в соціальній ізоляції 
"Чому мені не можна до бабусі?" 


Ця казка – для дітей на карантині, для дітей, що опинилися в соціальній ізоляції через пандемію коронавірусу.

Ця історія допоможе хоч трохи пояснити дитині, що відбувається навкруги та дасть Вашій дитині відчути, що вона не одна в цій ситуації.
Їжачок Лапа запитує також:
- Чому дитячий садочок закритий?
- Чому мені не можна до бабусі?
- І коли все буде як і раніше?

«Немає часу на поразку...» 

(Ліна Костенко)

 До 90 років від дня народження Ліни Василівни Костенко (1930), української поетеси



Поезія - рідна сестра моя,
А правда людська - наша мати.
Ліна Костенко
Світ поезії Ліни Костенко особливий і дуже різноманітний: духовні цінності, краса життя і природи, любов і розчарування, доля України. Єдине, чого в них немає, так це нарікань на долю, хоча життя поетеси склалося досить нелегко.


Я вибрала долю собі сама.
І що зі мною не станеться, -
У мене жодних претензій нема
до Долі - моєї обраниці.
                                              Ліна Костенко 

Ліна Костенко є видатною сучасною українською поетесою, своїм життям і творчістю вона засвідчує несхитну мужність, палку любов до України. Вона — одна з тих митців, хто не втратив людської гідності в часи переслідувань, не йшов на компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: «...не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю».
  На сьогодні Ліна Костенко — автор понад десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989), «Річка Геракліта» (2011, вибране, а також нові вірші), «Мадонна перехресть» (2011, нові, а також раніше не друковані вірші); історичних віршованих романів «Маруся Чурай» (1979), «Берестечко» (1999, перевидання 2010), прозового роману «Записки українського самашедшого» (2010) тощо.
 Твори української авторки перекладені багатьма мовами світу. Вони неодноразово входили до закордонних антологій і збірників, а також видані окремими книгами.
 Ліна Костенко — лауреат престижних премій, зокрема — Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги (2000), Міжнародної премії Фонду Омеляна і Тетяни Антоновичів, премії імені Франческо Петрарки, якою відзначено її книжку «Ілюстрації» (в перекладі італійською мовою, 1994). У дипломі зазначено : «Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко». У 1998 р. у Торонто Л. Костенко здобула найвищу відзнаку Світового конгресу українців — медаль Святого Володимира.
 Ліна Костенко — справжній майстер художнього слова. ЇЇ поезія — це приклад самовідданого і шляхетного служіння народові. Вона пробуджує почуття добра і справедливості, творить у людині людину, по — філософськи осмислює зміст життєвих проблем. Філософська лірика Л. Костенко — велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це й питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального.

Вірші Ліни Костенко:

Повчають :" Не бий на сполох в невідлитий дзвін " ; 

Тривожаться: " Чи нас Господь почує усіх разом,
                                   Коли так просить кожен про своє " ;

Вселяють  впевненість: " Немає часу на поразку";

Вчать: " Поразка - це наука .. ніяка перемога так не вчитись " ;

Застерігають: Здушили сльози – не виходь на люди. Болить душа – не виявляй на вид " ;

Надихають: " Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть " ;

Вчать ніжності і любові: " Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є,
                                                           Моя душа й від цього Вже світає " .

Душа людини - її крила 

"Крила" – це найвідоміша частина великої поезії Ліни Костенко "Чайка на крижині". Головне в людині - душа, яка має крила. Духовно багата людина може все, вона літає, тоді вона вільна і сильна. 
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Запрошую читачів до віртуальної літературної ігротеки.

Відновіть вірш Ліни Костенко "Крила"

  

Максиму Тадейовичу Рильському виповнюється 125 років


Неси до людей всі думки, почуття і слова -
І серце твоє не згорить, не замовкне, не згасне.
М. Рильський
 19 березня класику української літератури, майстру української поезії, мудрецю із золотим серцем Максиму Тадейовичу Рильському виповнюється 125 років від дня народження.

     Один з визначних митців України ХХ століття, академік АН УРСР  Максим Тадейович Рильський (1895–1964), увійшов в історію української культури як поет, автор текстів до музичних творів, мовознавець, перекладач, громадський діяч, талановитий лібретист, літературний редактор музичних полотен, проповідник гуманістичних, загальнолюдських цінностей, що не втрачають свого вагомого значення і сьогодні. Писати Рильський почав рано. Перший його вірш надруковано 1907 року, а перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що засвідчила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918). У літературних колах Максим Рильський належав до групи «неокласиків» – художньої школи українських поетів, зорієнтованої на античну класику, на продовження гуманістичних традицій європейської поезії нового часу.
      За свою творчу діяльність Рильський не уникнув нападів офіційної критики, що врешті закінчилися арештом НКВС у 1931 році, після чого він майже рік просидів у Лук’янівській в’язниці.Політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу поета. 
     Його творче відродження припадає на пам’ятну «відлигу» в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті Максима Рильського – «Троянди й виноград», «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959) та інші.
За видатні заслуги в розвитку науки і культури Рильського було обрано академіком АН УРСР, а згодом і АН СРСР. Він очолював Спілку письменників України (1943-1946), був директором академічного інституту мистецтва, фольклору й етнографії.
1972 року постановою Ради Міністрів УРСР була заснована щорічна премія імені Рильського за найкращий художній переклад.

День Соборності
В Україні свято відзначається щороку 22 січня в день проголошення Акту возз'єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році.
22 січня 1918 року Україна проголосила себе на майдані Святої Софії у Києві самостійною, вільною державою. А через рік, 22 січня 1919 року, на цьому ж майдані, було проголошено   Акт  "Про з'єднання всіх українських земель" в одну спільну Соборну Українську державу.
Кожному з нас варто згадати, який шлях пройшла наша країна, щоб стати незалежною суверенною державою.
Запрошую учнів та вчителів на презентацію
Матеріали книжкової виставки доповнять знання учнів про історичні події, що відбувалися у нашій країні на початку ХХ століття, про етапи становлення української державності, про традиції святкування Дня Соборності України в наш час.