День прав людини

 День прав   людини - міжнародне свято, що відзначається 10 грудня за пропозицією Генеральної асамблеї ООН, бо саме в цей день в 1948 році цією ж організацією було прийнято Загальну декларацію прав людини. 

Головна мета Міжнародного дня прав людини — торжество в усьому світі понять свободи, безпеки й чесності людей по відношенню одне до одного.

 Людина, її життя і гідність, права та свободи - 

найвища цінність кожної держави. 

        Нагадати про те, що закон дозволяє нам робити й що категорично забороняє, покликана віртуальна презентація «Твої права – твій надійний захист», яку працівники бібліотеки підготували до Міжнародного дня прав людини 10 грудня.

 

        Інформація згрупована за трьома категоріями: «Ти маєш право», «Не бійся звернутися по допомогу» та «Будь уважний до захисту своїх прав». У кожній із них ви знайдете короткі схематичні відомості, що допоможуть підліткам підвищити свою юридичну обізнаність і підкажуть, як діяти в суперечливих і небезпечних ситуаціях. Окремо окреслені також сфери відповідальності, у яких підлітки умисне або випадково можуть стати правопорушниками. 

       Презентація допоможе розпізнати й порушення власних прав і випадки, коли треба відстоювати свої інтереси за допомогою дорослих людей і відповідних служб.

https://chobd-koloknyg.blogspot.com/2020/12/blog-post_9.html 

Правова культура особистості, як і культура взагалі, формується в дитинстві. Діти, а чи достатньо знаєте ви про свої права та обов'язки? Тож пропоную вам перевірити свої правові знання, давши відповіді на питання вікторини "Знай свої права, дитино".

Про Катерину Білокур

120 років від дня народження української художниці, майстра народного декоративного живопису Катерини Василівни Білокур

10 фактів про Катерину Білокур

1.Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року у селянській родині у селі Богданівка на Полтавщині. Тоді село входило до Пирятинського повіту, а зараз належить до Яготинського району Київської області.Батьки були небідними, але дуже ощадливими. Дівчинку не пустили до школи, щоб зекономити на одязі та взутті.

Малювати Катерина почала у дитинстві: патичком по снігу чи вологій після дощу стежці, вугіллям по усьому, де залишався слід.Батьки не розуміли цього захоплення дитини, сварили її за «лінощі», а то і карали за «забудькуватість», коли дівчинка забувала про доручену справу, заглибившись у малювання.

«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..».

Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною… Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю», – так описувала Катерина Білокур своє життя.

2. Пензлі і фарби робила сама

Краса природи, нескінченна кількість відтінків на пелюстках квітів, гра світла і тіні у прохолоді левад – усе це невідступно «ходило за мною», писала Катерина Білокур, і примушувало малювати.

Щоб малювати картини, які, як вона сама казала, народжувалися у неї «в голові», Катерина Білокур використовувала усе, що було під рукою.

Дівчина навчилася робити пензлі, вибираючи волосинки із котячого хвоста, і фарби – із усіх барвників, які давала природа.

Спочатку Катерина Білокур не знала, що перед тим, як починати малювати картину – полотно треба поґрунтувати, тому ранні картини потемніли.

Побачити пензлики Білокур, як і кілька її картин та вишиті нею рушники, можна у Музеї-садибі Білокурів у Богданівці, де традиційно у травні збираються шанувальники творчості художниці.Там Катерина Білокур прожила все своє життя.

3. Білокур не рвала квіти

Квіти для Катерини Білокур були втіленням найошатнішої краси буття. Художниця їх ніколи не рвала, бо вважала це вбивством. Малюючи квіти, Білокур ішла з мольбертом до них і працювала над картиною біля мальв чи кущів жоржин.

Часто, задумавши намалювати якусь квітку, Катерина Білокур проходила багато кілометрів, поки не знаходила її.

«Квіти, як і люди, – живі, мають душу! А зірвана квітка – вже не квітка», – вважала художниця.

4. Була чужою поміж своїх

Катерина Білокур була чужою поміж своїх, ніхто з безпосереднього оточення не розумів її пристрасті до малювання. Хтось висміював, а хтось просто сторонився, вважаючи дивачкою. Через це дівчина мало спілкувалася з однолітками. Вона мусила робити усю важку сільську роботу по господарству та на городі, а потім бігла малювати.

Живопис став її єдиною любов'ю, її єдиним захопленням.Батьки дорікали доньці тим, що ніхто її не сватає, обзивали та принижували. Такі скандали, зазвичай, завершувалися забороною малювати та нищенням малюнків.

Восени 1934 року, доведена до відчаю, Катерина Білокур побігла топитися до річки. Зайшла по груди у крижану воду і стояла там, прощаючись із життям...

Це побачила матір і, на щастя, художницю, про яку пізніше дізнається світ – вдалося врятувати. Проте Білокур дуже застудилася і довго виходила із тяжкого морального стану та хвороб. Застуджені тієї осені ноги – все життя давали про себе знати.

5. Білокур і театр

Була у житті Катерини Білокур, окрім малювання, ще одна віддушина. Потай від батьків, Катерина малювала декорації для постановок місцевого драмгуртка, створеного сусідом і родичем Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина навіть грала на сцені у кількох постановках.

6. Оксана Петрусенко і прорив із невідомості

Якось, навесні 1940 року, Катерина Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була», яку співала Оксана Петрусенко. Виконання пісні так вразило Білокур, що вона сіла за стіл і написала співачці листа. У конверт, окрім листа, художниця поклала шматок полотна зі своїм малюнком калини.

І стається диво, конверт, підписаний – «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко», доходить до адресатки. Петрусенко вражена малюнком, показує його своїм знайомим художникам... Через деякий час із Центру народної творчості в область приходить розпорядження знайти Катерину Білокур і подивитися на її картини.У Богданівку до Білокур приїжджає Володимир Хитько з обласного Будинку народної творчості, і художниця дає йому кілька картин....

І ось, у 1940 році, в Полтавському будинку народної творчості відкривається перша персональна виставка художниці з Богданівки Катерини Білокур – із 11 картин.Виставка мала такий успіх, що Білокур преміювали поїздкою до Москви і вона – у супроводі Хитька, бо сама паспорта не мала – їде до столиці СРСР і відвідує Третьяковську галерею та Пушкінський музей.Побачене справило на Білокур величезне враження. Однак, повернувшись, вона знову залишилися сам на сам зі своїм оточенням і у тих самих умовах. А далі була війна...

У 1944 році, після звільнення від нацистської окупації, Музей українського народного декоративного мистецтва купує у Катерини Білокур багато її полотен.

7. Не мала паспорта

Після так званого «розкуркулення», примусової колективізації та Голодомору, українські селяни виявилися практично прикріпленими до села. Вони не мали паспортів, а отримати їх могли за довідками райвідділів НКВС, у разі, якщо селянин мав відповідний дозвіл-довідку від голови колгоспу і керівника місцевого компартійного осередку. Головам колгоспу була необхідна дармова робоча сила, щоб виконувати плани, тому вони вкрай неохоче відпускали людей до міста, навіть на навчання.

Тож, жителі сіл були безпаспортними аж до І з’їзду колгоспників 1969 року, коли Рада Міністрів СРСР дещо полегшила процедуру отримання паспортів колгоспниками. Проте, це не діяло автоматично і більшість селян ще довго жили без паспортів.От і Катерина Білокур паспорта не мала. До своєї смерті у 1961 році вона прожила у селі. Її творчість радянська влада представляла, як «роботи колгоспниці з села Богданівки».

«Це – геній, поставлений в умови, що унеможливлювали самореалізацію: вона не мала паспорта, була фактично «прикріплена» до свого колгоспу, до того ж, вона була жінкою – у неї не було шансів. І ось ця жінка з її неймовірною, просто скаженою гордістю і впертістю, одна проти системи, проти спільноти і проти родини, з якою теж треба було воювати за право бути собою», – каже про Катерину Білокур письменниця Оксана Забужко.​

8. Відмовилася намалювати портрет Сталіна

Катерина Білокур усе життя мріяла мати належні умови для малювання. Щоб нічого і ніхто не відволікав її від творчості, щоб було десь місце, яке б давало їй особисту і творчу свободу. Вона мріяла вирватися із села, яке так вороже зустріло її дар, мріяла бути ближче до середовища художників. Мистецтвознавці кажуть, що художниця хотіла мати квартиру у Києві, але сама відмовилася від цієї мрії – не захотівши малювати портрет «великого вождя».

У 1947 році художниці запропонували намалювати портрет Сталіна, і коли б портрет сподобався – це відкрило б перед нею всі двері. Але Білокур відмовилася.

Катерина Білокур пережила Голодомор 1932-33 років. Вона все життя мовчала про ті жахіття, які бачила на власні очі, але, вочевидь, висловилась опосередковано...

9. Прагнула визнання серед професійних художників

Із листів Катерини Білокур помітно, що художниця мріяла про те, щоб її роботи визнали професійні митці. Попри відсутність освіти і належного мистецького середовища для спілкування, Катерина Білокур відчайдушно прагнула слави справжнього художника, вважає американська дослідниця творчості і життя української художниці Дженіфер Кан.

«Художників-самоучок часто хвалять, зокрема, за те, що вони не прагнуть продажу своїх робіт і їхнього визнання нащадками. Але з листів Катерини Білокур ми бачимо, що їй не подобалось, що її називали народною художницею або примітивістом. Вона хотіла бути художником з великої літери», – каже Дженіфер Кан.

  10. Париж і Пікассо

У 1949 році Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України. Її картини виставляються у Києві і Москві. Однак, скрізь її творчість подавали як приклад «щасливого життя і розвитку трудівників колгоспного ладу».А у 1954 році три картини Білокур – «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці у Парижі.

Там їх побачив Пабло Пікассо і сказав захоплено: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».

Кілька фактів про шанування творчості Катерини Білокур

• У хаті родини Білокурів у Богданівці у 1977 році відкрили Музей-садибу Катерини Білокур.
• У Яготині є пам’ятник художниці.
• У 2000 році до 100-ліття від дня народження Білокур Національний банк України випустив ювілейну монету.
• У 2004 році була заснована щорічна премія імені Катерини Білокур за визначні твори традиційного народного мистецтва.
• 2011 року вийшло друком двотомне дослідження життя і творчості художниці – «Катерина Білокур». Туди увійшло листування Білокур із її сучасниками-митцями та мистецтвознавцями, а також дослідження творчості Білокур українських і закордонних авторів.
• Колекція полотен Катерини Білокур знаходиться у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, розташованого на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.
• Подивитися онлайн картини Катерини Білокур можна тут.

День збройних сил України

В Україні 6 грудня – День Збройних сил України, яке відзначають щорічно  у день прийняття Верховною Радою України в 1991 році Закону України «Про Збройні сили України». Символічно збігається^[4] з початком Першого Зимового Походу армії УНР.

Збройні сили – це справжня гарантія державного суверенітету. Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України є Президент України. Безпосереднє керівництво Збройними силами України в мирний та воєнний час здійснює Головнокомандувач Збройних Сил України.

«Бути військовослужбовцем Збройних сил України нелегко, адже саме на ваших плечах лежить найбільший тягар відповідальності за долю української держави та захист її територіальної цілісності. Ви першими стаєте на шляху ворога, рішуче зупиняєте його агресивні наміри та виборюєте для нашої держави свободу», – президент України Володимир Зеленський.

Вже сьомий рік українські воїни стримують агресію проти нашої держави. Роблять це віддано, хоробро й маючи безумовну моральну перевагу: наші чоловіки та жінки у лавах Збройних сил захищають свободу та вільне майбутнє українського народу. Ми завжди будемо вдячні їм за службу.

Загальновизнаний факт, що армія України стала однією з найсильніших у Європі. Наші воїни навчають військових держав-партнерів того, що таке сучасна війна і як успішно протидіяти ворогу, яким би технічно забезпеченим він не був.

Станом на серпень 2020 року в Збройних силах України служить 246 689 людей.

«У цей день ми схиляємо голови перед пам’яттю героїв, які віддали своє життя за Україну. Їх подвиг житиме вічно і слугуватиме взірцем чесного й самовідданого служіння Вітчизні. Від імені українського народу висловлюю вдячність за сумлінне виконання конституційного обов’язку, відвагу, мужність та героїзм усьому особовому складу та ветеранам Збройних сил України», – наголосив президент.

Українці завжди пам'ятатимуть наших воїнів, які віддали життя за Україну, захищаючи справедливу долю для нашого народу. 

Повага до подвигу наших героїв є абсолютною на всій території держави.

Слава Україні! З Днем Збройних сил!

Це обов’язково потрібно знати про ВІЛ/СНІД!

ВІЛ - вірус імунодефіциту людини.

СНІД - синдром набутого імунодефіциту. 

С – синдром – сукупність симптомів, ознак певної хвороби.

Н – набутого – передається від людини до людини в процесі життя і не є спадковим.

І – імуно – стосується імунної ( захисної ) системи організму.

Д – дефіциту – пригнічується імунна система людини і організм не може протистояти хворобам.

ВІЛ руйнує імунну систему людини, внаслідок чого організм втрачає здатність до супротиву інфекціям. Пізня стадія розвитку ВІЛ – це СНІД, коли імунна система вже дуже ослаблена і людина страждає від важкого протікання опортуністичних інфекційних захворювань. Швидкість розвитку ВІЛ може бути різною. Іноді з моменту інфікування до розвитку СНІДу проходить більше 10 років, іноді – набагато менше.   

Схема вірусу ВІЛ:

- живе в організмі людини і не може існувати самостійно;

- швидко гине в навколишньому середовищі;

- у повітрі втрачає життєздатність за 30 секунд;

- під дією прямих сонячних промінів гине протягом 1 доби;

- гине при температурі понад 60 С, а при 100 С гине практично миттєво;

- у рештках крові в шприці може зберігати життєздатність 2-4 тижні;

- не передається повітряно-крапельним шляхом.

ВІЛ - інфікований – це людина, організм якої уражений вірусом ВІЛ. Така людина може почуватися цілком здоровою протягом багатьох років, навіть не підозрюючи про присутність вірусу в організмі. Проте, весь цей час може інфікувати інших людей.

ВІЛ – це важливий організм. Стане людина ВІЛ – інфікованою чи ні – залежить від того, який спосіб життя вона обирає.

Твоє майбутнє залежить від твого вибору !

Ситуація в світі та в Україні:

Україна займає 1 місце в Європі та одне з перших в світі за швидкістю поширення вірусу ВІЛ. Більшість ВІЛ – інфікованих – це молодь віком від 15 до 29 років.

Існують 4 рідини людського організму, які можуть містити достатню кількість вірусу ВІЛ:

- кров;

- материнське молоко;

- сперма;

- вагінальні виділення.

Основні шляхи передачі:

- кров – кров – інфікування відбувається при використанні нестерильних інструментів під час медичних маніпуляцій ( спільне використання шприців, голок та інших інструментів для ін’єкцій, переливання крові); використання чужого приладдя для гоління із залишками свіжої крові;

- статевий – під час статевого контакту( вагінального, орального, анального ) з ВІЛ – інфікованою людиною;

- мати – дитина – від інфікованої матері до дитини під час пологів та годування груддю.

ВІЛ не передається:

- в разі перебування в одному приміщенні;

- під час поїздки в громадському транспорті;

- у басейні та сауні;

- від рукостискання та обіймів;

- при кашлянні та чиханні;

- у разі використання спільного посуду;

- якщо живеш поряд з ВІЛ-інфікованою людиною;

- у разі укусу тваринами чи комахами, адже вони не є носіями цього вірусу.

Звичайні побутові контакти з людьми, які живуть з ВІЛ нічим Вам не загрожують. Ви можете почуватися в цілковитій безпеці, коли спілкуєтеся з ВІЛ-позитивною людиною.

ВІЛ є хронічним захворюванням і його неможливо вилікувати повністю! Медичні препарати лише можуть продовжити життя ВІЛ – інфікованій людині. Презерватив знижує ризик зараження, проте не захищає на 100 % .

Вірус ВІЛ – це вбивця.  Він не обирає своїх жертв. Йому все одно: молодий ти чи ні, бідний чи багатий…Куди приходить ВІЛ, туди приходить смерть!

Всесвітня Організація Охорони Здоров’я дає 3 рекомендації, як захистити себе від ВІЛ/СНІДу:

1.Відмова – ніяких статевих стосунків.

2.Більш безпечний секс – використовувати якісний презерватив, зменшити кількість статевих партнерів.

3.Безпечний секс – один партнер на все життя, вірність один одному!

Якщо був ризик зараження:

Проконсультуйтесь в обласному центрі профілактики та боротьби зі СНІДом. За українським законодавством тестування на ВІЛ є добровільним, безкоштовним та анонімним для всіх громадян України та іноземців. Перед проходженням тестування крові на ВІЛ та після Вам мають надати консультаційну допомогу.

Якщо Вам складно зробити вибір або Ви хочете довідатися більше про ВІЛ/СНІД, звертайтеся за допомогою до консультаційних служб.

Список використаних літературних джерел:

1.Важная информация для сотрудников правоохранительных органов о снижении вреда от инфекционного употребления наркотиков и о том, как избежать заражения инфекциями, передающимися через кровь. – Киев – 2006 г. -  МБФ « Международный Альянс по ВИЧ/СПИД в Украине » в рамках реализации проекта « Преодоление эпидемии ВИЧ/СПИД в Украине ». – 36с.

2.ВІЛ – це не вирок. Життя триває! – Б.О. « Центр « Прорив-Перемога » » - Житомир – 2с.

3.Тобі потрібно це знати! – Обласний благодійний фонд « Молодь за здоровий спосіб життя ». Alliance-international. Всеукраїнська благодійна організація АСЕТ.- 2с.

До річниці з дня народження Григорія Сковороди

 УКРАЇНСЬКИЙ СОКРАТ –МАНДРІВНИК ЗА ЗНАННЯМИ – 

ГРИГОРІЙ САВОВИЧ СКОВОРОДА

Серед імен, які викарбувані в невмирущій пам’яті людства, ім’я і Григорія Савича Сковороди – українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета, педагога.  Життя Григорія Сковороди в наш час здається дивовижним, іноді навіть чудернацьким, адже його аскетичний спосіб життя не зовсім зрозумілий нам, його нащадкам, які вбачають сенс життя в матеріальних здобутках, у визнанні тощо. Ми, у гонитві за цінностями новітнього часу, на жаль забуваємо про дві простих істини – свободу та духовність. І якщо розповідь про життя та діяльність Сковороди сприятиме хоча б хвилинній подорожі у світ справжньої людської сутності, то справу, розпочату «мандрівним філософом» буде продовжено…

 

  Що відомо сучасному українцеві про Григорія Сковороду? Напевне, небагато... У кращому разі - стереотипний образ філософа з клунком на плечі, який мандрував від села до села, відаючи простому люду, як правдиво жити. У гіршому - лише те, що його портрет поміщено на п´ятсотгривневу купюру.

 

 Популярністю, як відомо, Сковорода користувався ще за життя. І не тільки серед мешканців слобожанських сіл та хуторів, до яких останні двадцять п´ять років свого життя мислитель доносив істину, а й серед української, російської та європейської інтелігенції, і навіть при царському дворі в Петербурзі. Уже в ті часи про життя і творчість Сковороди схвально відгукувались В. Каразин, Лев Толстой, І. Котляревський, М. Костомаров.

 

 Сам же Сковорода зовсім не переймався власною славою, тому відомості про його доволі незвичний спосіб життя та погляди, які суперечили думці церковної влади, і через які Григорій Савич позбувся свого часу посади викладача у Харківському колегіумі, доходили до його сучасників через усні перекази та окремі записи збирачів фольклору.

 

 Він захоплювався визвольною боротьбою під проводом Богдана Хмельницького, особливістю побудови його держави, з болем відгукувався про утиски українського народу Російською імперією та Російською Православною церквою. У політиці та вченнях останньої мислитель бачив багато такого, що суперечило Святому Письму. Він не боявся про це відверто говорити. Через свої, відмінні з церковною владою, погляди часто позбувався місця праці.

Але попри таку свою доволі чітку громадянську позицію Сковорода не вбачав у політичній боротьбі основи добробуту народу. Він навчав, що починати шлях до щастя треба із себе, перероджуючись з людини «тілесної» в людину «духовну». Лише в такий спосіб, а не силовим протистоянням, можна здобути справжню свободу.

Також, згідно з вченням філософа, людина може здобути справжню свободу, займаючись сродною (спорідненою) працею, тобто такою, яка найбільше з усіх їй підходить. Ця частина його світогляду як ніколи актуальна у наш час, час економістів, програмістів та юристів, коли людина обирає собі заняття не за внутрішнім покликанням, а за вимогою суспільства. Звісно, сродна праця до тебе зразу не прийде. Щоб її віднайти, треба багато працювати над собою, над самопізнанням, поступово позбуватися тих масок, які ми надягаємо, щоб догодити іншим.

 У філософії Сковороди дві передумови щастя: «Пізнай себе» і «Живи згідно з своєю натурою». Завдяки їм людина віднайде свою споріднену працю, а разом з нею свободу і щастя. «Щастя Г. Сковорода розумів як певний перманентний стан задоволення від виконання «спорідненої праці», наповнення людини духовністю, визволення від тенет навколишнього матеріального світу, стан свободи», зазначає дослідниця творчості філософа М. Закала. Інакше є загроза, примирившись із вимогами зовнішнього світу, втратити спокій внутрішній. «Людина, що йде шляхом неспорідненості, потрапляє в неволю» (М. Закала).

 «Пізнай самого себе!» – це передусім пізнати свою природу (власну сутність), збагнути вроджену життєву програму своєї душі (власну долю), а через себе – пізнати свій народ у світі питомої культури, осягнути земну Природу й усвідомити своє місце в Природі, Культурі, Світі та власною волею здійснити життєву програму своєї душі. Так учитель Сковорода готував учнів до самопізнання й самоосвіти – до самостійного здобування істинних дієвих знань через розвиток допитливості, наполегливості, критичного мислення, самосвідомості, а також – до життя по справедливості з усвідомленням обов’язку й відповідальності.

Стан душі, коли займаєшся тим, що вимагають, а не тим, що хочеться, Сковорода яскраво та доступно зображає у своїй «Байці про котів». Один із них, живучи на пасіці, задовольняється малим, що приносить йому улюблена робота, і при цьому почувається щасливим. Інший, хоч і хвалиться великим заробітком і почесною в селі посадою рибалки, та через свій страх перед глибиною, через свою неспорідненість з виконуваною роботою повністю позбувся нормального сну.

 Велике місце у своїх працях Сковорода приділяє Біблії. Він старається пояснити її слухачам і читачам для того, щоб вони вже тут, на землі, у повсякденному житті, могли користати з її вчення. Тим то й викликає несприйняття у церковної влади, яка використовувала Святе Письмо тільки для залякування народу, а не для здобуття ним духовної свободи.

Про стиль його життя перший біограф пише: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». («Житіє Сковороди»).

 

Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався.

Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

Приятель і життєписець Сковороди Ковалинський теж засвідчував:

“Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов’язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе.”

Григорій Сковорода — один із найвідоміших українських філософів, педагогів та поетів. Він є автором таких відомих байок, як «Щука і Рак», «Орел і Черепаха» та «Бджола і Шершень». Їх також можна знайти у шкільній бібліотеці або за посиланням у електронному вигляді.