Щороку, напередодні Різдва, на радіо, телебаченні, у фільмах та мультсеріалах лунає «Щедрик». Мелодія, що стала символом зимових свят у всьому світі, належить перу українського композитора Миколи Леонтовича.
Відомо, що в 1892-1899 рр. Микола Леонтович вчився у Кам'янець-Подільський духовній семінарії. Початкову музичну підготовку йому надав батько, який був священиком. Але потужну й якісну музичну освіту він здобув у стінах семінарії, в якій вивчив теорію музики та хоровий спів, навчився грати на фортепіано, скрипці й самотужки опанував низку духових інструментів симфонічного оркестру. На старших курсах почав збирати музичний фольклор, обробляти та аранжувати народні пісні адаптуючи їх до хорового співу, був диригентом хору семінаристів.
Випускники духовної семінарії приймали сан й ставали священнослужителями. В родині Леонтовичів було 6 священиків. Але Микола Дмитрович обрав шлях музиканта та педагога.Музична спадщина М. Леонтовича складає біля 150 творів. Він видав «Збірки пісень з Поділля» у власному аранжуванні. Але вершиною його творчості вважаються «Щедрик», «Дударик» та «Літургія Іоанна Златоуста».
Слова і просту мелодію «Щедрика» М. Леонтович знайшов під час чергової музично-краєзнавчої експедиції, в одному з сіл Поділля. Перше з п'яти аранжувань «Щедрика» датоване 1901 роком. У «Щедрику» здійснений блискучий гармонійний синтез народної музики й класичного симфонізму, язичницького та християнського світоглядів. Його текст короткий, стислий, глибинний. Музика – мелодійна, емоційна, ритмічна та віртуозна. В ньому закладена неймовірна емоційна енергетика та духовний магнетизм. На думку найавторитетніших українських та зарубіжних музикознавців «Щедрик» є не просто досконалим аранжуванням, а самостійним, оригінальним й унікальним музичним твором. Він легко запам'ятовується й співається. В його мелодії задіяні лише три ноти – до – сі – до – ля – у нескінчених чотириголосих варіаціях високих і низьких тонів. У цих трьох нотах «Щедрика» вмонтований універсальний код української культури. «Щедрик» М. Леонтовича став одним із символів України.
Вперше «Щедрик» виконала студентська хорова капела Київського університету імені Святого Володимира 25 грудня 1916 року під диригуванням самого автора.Двадцять років знадобилося Леонтовичу, щоби створити досконалий твір. Композитор поклав мелодію на текст щедрівки, знаної ним з дитинства. Слова «Щедрика» сягають корінням дохристиянської доби, коли Новий рік відзначали ранньої весни з поверненням в Україну ластівок. Саме цим і пояснюється зміст строфи «прилетіла ластівочка, стала собі щебетати, господаря викликати».
Українська щедрівка широко використовується в рекламі, а її гумористичні версії фігурували в американських телесеріалах: «Південний парк», «Маппет Шоу», «Сімпсони», «Гріфіни», «Суботній вечір у прямому ефірі», «Менталіст», а також у кінофільмах: «Сам удома»; «Сам удома-2: Загублений у Нью-Йорку»; «Санта Клаус»; «У дзеркала два обличчя»; «Міцний горішок 2»; «Шепіт», «Гаррі Поттер», «Битва на гірляндах», «Французький зв‘язковий». Існують також польська, румунська, французька, португальська, німецька, іспанська, японська інтерпретації «Щедрика».
Але Миколі Леонтовичу не судилося спостерігати розквіт «Щедрика». За два місяці по тому, як український ансамбль представив щедрівку у Нью-Йорку, її автор раптово загинув від рук російського чекіста, Афанасія Грищенка. Історики досі сперечаються про те, чому чекісти вдалися до такого жорстокого акту. Напевне, можна сказати тільки одне: здобутки Леонтовича не вдасться поховати, ані знищити. Вони живуть і стали надбанням не одної нації, а всього світу.
Зимові обрядові свята в Україні завжди було прийнято зустрічати особливим чином, дотримуючись безлічі традицій. А найулюбленіша традиція на різдвяні свята у дітей - це співати колядки та щедрівки та отримувати за них подарунки. За українськими звичаями, колядують переважно чоловіки, а щедрують жінки та дівчата.
Колядки — величальні обрядові пісні зимового циклу, які походять з глибокої давнини. Свою назву вони отримали від древнього слов'янського свята Коляди, присвяченого народженню Сонця і початку року. А за часів християнства колядки в народі стали асоціюватися з Різдвом. Колядують в Україні 6 і 7 січня. Зазвичай колядувати ходять групою ряджених, до складу якої обов'язково входять звіздар, що йде першим і несе зірку, дзвонар, що сповіщає всіх дзвоном про те, що йдуть колядники, а також мехоноша, який складає в мішок все наколядоване частування. Колядники ходять від хати до хати, запитують у господарів дозволу, виконують колядки, а господарі в подяку обдаровують їх частуваннями. Однією з найвідоміших щедрівок вважають музичний твір українського композитора Миколи Леонтовича "Щедрик". Ця композиція стала дуже популярною не тільки в Україні, але й на Заході. Вашій увазі перелік українських колядок, щедрівок та посівалок для дітей. Ну то що – пригадаємо декілька колядок, які буде легко вивчити? Вивчайте та співайте!
Прадідом усіх Дідів Морозів із різних країн світу вважають Святого Миколая. Та нині колег нашого улюбленого Дідуся Мороза стільки, що й перелічити важко. Ти дізнаєшся багато нового та цікавого про закордонних друзів Діда Мороза і традиції святкування Нового року, також за допомогою додатка Google:"Де Дід Мороз" зможете пограти в захоплюючі віртуальні ігри, відкривай для себе інтерактивний плакат: "Подорожуй шляхами новорічних чарівників!"
Кажуть, що віра в диво – це вже половина справи, адже саме з нею навіть нездійсненне стає можливим. Та були в історії людства особистості, які не просто вірили в хороше, світле та вічне, а поспішали творити чудеса самотужки – таємно й від душі. Саме до таких персоналій належав Миколай із Лікії (територія сучасної Туреччини). Він не просто присвятив себе релігійному служінню, а й творив добро, не чекаючи віддачі.
Свої статки він дарував нужденним, допомагаючи тим, хто цього дійсно потребував. Усе хороше, що Миколай зробив людям за життя, було настільки сильним і численним, що й після смерті ця людина не полишила світ напризволяще. З іменем Миколая, який набув статусу святого, пов’язано чимало див і неймовірних порятунків, тож із часом його стали називати Чудотворцем. І додали до календаря цілих два свята на честь Миколая. Один із таких днів ми відзначаємо щозими – 19 грудня.
День Святого Миколая – це одне з найочікуваніших свят, популярність якого щороку зростає. День Святого Миколая – це своєрідний початок низки новорічних свят і зустріти його треба весело, креативно і в колі друзів.
До Дня Святого Миколая у шкільній бібліотеці було підготовлено експозиційну виставку «Йде світом Святий Миколай ти добром його стрічай!».
Про історію свята Дня Святого Миколая учні 3- го класу дізналися на бібліотечній годині за допомогою мультимедійної презентації «День Святого Миколая серця добром зігріває..!»
До Дня Святого Миколая шкільна бібліотека підготувала розважальну ігротеку. Діти, запрошую вас цікаво провести своє дозвілля.
Гра-пазл "Лист до Святого Миколая"
А чи все ви знаєте про свято? Спробуйте перевірити себе за допомогою вікторини «День Святого Миколая»
Кожна дитина чекає День Святого Миколая. Але ж напередодні не завадить
підготуватися – написати листа Миколаю, розфарбувати розмальовку, навести лад в
оселі, розвісити гірлянди і прикраси, вивчити вірш. Нижче у добірці шукайте
«свій» вірш.
День прав людини - міжнародне свято, що відзначається 10 грудня за пропозицією Генеральної асамблеї ООН, бо саме в цей день в 1948
році цією ж організацією було прийнято Загальну декларацію прав людини.
Головна мета Міжнародного дня прав людини — торжество в усьому світі понять
свободи, безпеки й чесності людей по відношенню одне до одного.
Людина, її життя і гідність, права та свободи -
найвища цінність кожної держави.
Нагадати про те, що закон дозволяє нам робити й що
категорично забороняє, покликана віртуальна презентація «Твої права – твій
надійний захист», яку працівники бібліотеки підготували до Міжнародного дня
прав людини 10 грудня.
Інформація
згрупована за трьома категоріями: «Ти маєш право», «Не бійся звернутися по
допомогу» та «Будь уважний до захисту своїх прав». У кожній із них ви знайдете
короткі схематичні відомості, що допоможуть підліткам підвищити свою юридичну
обізнаність і підкажуть, як діяти в суперечливих і небезпечних ситуаціях.
Окремо окреслені також сфери відповідальності, у яких підлітки умисне або
випадково можуть стати правопорушниками.
Презентація допоможе розпізнати й
порушення власних прав і випадки, коли треба відстоювати свої інтереси за
допомогою дорослих людей і відповідних служб.
Правова культура особистості, як і культура взагалі, формується в
дитинстві. Діти, а чи достатньо знаєте ви про свої права та обов'язки?
Тож пропоную вам перевірити свої правові знання, давши відповіді на
питання вікторини "Знай свої права, дитино".
120 років від дня народження української художниці, майстра народного декоративного живописуКатерини Василівни Білокур
10 фактів про Катерину Білокур
1.Катерина Білокурнародилася 7 грудня 1900 року у селянській родині уселі Богданівка на Полтавщині. Тоді село входило до Пирятинського повіту, а зараз належить до Яготинського району Київської області.Батьки були небідними, але дуже ощадливими. Дівчинку не пустили до школи, щоб зекономити на одязі та взутті.
Малювати Катерина почала у дитинстві: патичком по снігу чи вологій після дощу стежці, вугіллям по усьому, де залишався слід.Батьки не розуміли цього захоплення дитини, сварили її за «лінощі», а то і карали за «забудькуватість», коли дівчинка забувала про доручену справу, заглибившись у малювання.
«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..».
Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною… Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю», – так описувала Катерина Білокур своє життя.
2. Пензлі і фарби робила сама
Краса природи, нескінченна кількість відтінків на пелюстках квітів, гра світла і тіні у прохолоді левад – усе це невідступно «ходило за мною», писала Катерина Білокур, і примушувало малювати.
Щоб малювати картини, які, як вона сама казала, народжувалися у неї «в голові», Катерина Білокур використовувала усе, що було під рукою.
Дівчина навчилася робити пензлі, вибираючи волосинки із котячого хвоста, і фарби – із усіх барвників, які давала природа.
Спочатку Катерина Білокур не знала, що перед тим, як починати малювати картину – полотно треба поґрунтувати, тому ранні картини потемніли.
Побачити пензлики Білокур, як і кілька її картин та вишиті нею рушники, можна у Музеї-садибі Білокурів у Богданівці, де традиційно у травні збираються шанувальники творчості художниці.Там Катерина Білокур прожила все своє життя.
3. Білокур не рвала квіти
Квіти для Катерини Білокур були втіленням найошатнішої краси буття. Художниця їх ніколи не рвала, бо вважала це вбивством. Малюючи квіти, Білокур ішла з мольбертом до них і працювала над картиною біля мальв чи кущів жоржин.
Часто, задумавши намалювати якусь квітку, Катерина Білокур проходила багато кілометрів, поки не знаходила її.
«Квіти, як і люди, – живі, мають душу! А зірвана квітка – вже не квітка», – вважала художниця.
4. Була чужою поміж своїх
Катерина Білокур була чужою поміж своїх, ніхто з безпосереднього оточення не розумів її пристрасті до малювання. Хтось висміював, а хтось просто сторонився, вважаючи дивачкою. Через це дівчина мало спілкувалася з однолітками. Вона мусила робити усю важку сільську роботу по господарству та на городі, а потім бігла малювати.
Живопис став її єдиною любов'ю, її єдиним захопленням.Батьки дорікали доньці тим, що ніхто її не сватає, обзивали та принижували. Такі скандали, зазвичай, завершувалися забороною малювати та нищенням малюнків.
Восени 1934 року, доведена до відчаю, Катерина Білокур побігла топитися до річки. Зайшла по груди у крижану воду і стояла там, прощаючись із життям...
Це побачила матір і, на щастя, художницю, про яку пізніше дізнається світ – вдалося врятувати. Проте Білокур дуже застудилася і довго виходила із тяжкого морального стану та хвороб. Застуджені тієї осені ноги – все життя давали про себе знати.
5. Білокур і театр
Була у житті Катерини Білокур, окрім малювання, ще одна віддушина. Потай від батьків, Катерина малювала декорації для постановок місцевого драмгуртка, створеного сусідом і родичем Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина навіть грала на сцені у кількох постановках.
6. Оксана Петрусенко і прорив із невідомості
Якось, навесні 1940 року, Катерина Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була», яку співалаОксана Петрусенко. Виконання пісні так вразило Білокур, що вона сіла за стіл і написала співачці листа. У конверт, окрім листа, художниця поклала шматок полотна зі своїм малюнком калини.
І стається диво, конверт, підписаний – «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко», доходить до адресатки. Петрусенко вражена малюнком, показує його своїм знайомим художникам... Через деякий час із Центру народної творчості в область приходить розпорядження знайти Катерину Білокур і подивитися на її картини.У Богданівку до Білокур приїжджає Володимир Хитько з обласного Будинку народної творчості, і художниця дає йому кілька картин....
І ось, у 1940 році, в Полтавському будинку народної творчості відкривається перша персональна виставка художниці з Богданівки Катерини Білокур – із 11 картин.Виставка мала такий успіх, що Білокур преміювали поїздкою до Москви і вона – у супроводі Хитька, бо сама паспорта не мала – їде до столиці СРСР і відвідує Третьяковську галерею та Пушкінський музей.Побачене справило на Білокур величезне враження. Однак, повернувшись, вона знову залишилися сам на сам зі своїм оточенням і у тих самих умовах. А далі була війна...
У 1944 році, після звільнення від нацистської окупації,Музей українського народного декоративного мистецтвакупує у Катерини Білокур багато її полотен.
7. Не мала паспорта
Після так званого«розкуркулення», примусової колективізації та Голодомору, українські селяни виявилися практично прикріпленими до села. Вони не мали паспортів, а отримати їх могли за довідками райвідділів НКВС, у разі, якщо селянин мав відповідний дозвіл-довідку від голови колгоспу і керівника місцевого компартійного осередку. Головам колгоспу була необхідна дармова робоча сила, щоб виконувати плани, тому вони вкрай неохоче відпускали людей до міста, навіть на навчання.
Тож, жителі сіл були безпаспортними аж до І з’їзду колгоспників 1969 року, коли Рада Міністрів СРСР дещо полегшила процедуру отримання паспортів колгоспниками. Проте, це не діяло автоматично і більшість селян ще довго жили без паспортів.От і Катерина Білокур паспорта не мала. До своєї смерті у 1961 році вона прожила у селі. Її творчість радянська влада представляла, як «роботи колгоспниці з села Богданівки».
«Це – геній, поставлений в умови, що унеможливлювали самореалізацію: вона не мала паспорта, була фактично «прикріплена» до свого колгоспу, до того ж, вона була жінкою – у неї не було шансів. І ось ця жінка з її неймовірною, просто скаженою гордістю і впертістю, одна проти системи, проти спільноти і проти родини, з якою теж треба було воювати за право бути собою», – каже про Катерину Білокур письменницяОксана Забужко.
8. Відмовилася намалювати портрет Сталіна
Катерина Білокур усе життя мріяла мати належні умови для малювання. Щоб нічого і ніхто не відволікав її від творчості, щоб було десь місце, яке б давало їй особисту і творчу свободу. Вона мріяла вирватися із села, яке так вороже зустріло її дар, мріяла бути ближче до середовища художників. Мистецтвознавці кажуть, що художниця хотіла мати квартиру у Києві, але сама відмовилася від цієї мрії – не захотівши малювати портрет «великого вождя».
У 1947 році художниці запропонували намалювати портрет Сталіна, і коли б портрет сподобався – це відкрило б перед нею всі двері. Але Білокур відмовилася.
Катерина Білокур пережила Голодомор 1932-33 років. Вона все життя мовчала про ті жахіття, які бачила на власні очі, але, вочевидь, висловилась опосередковано...
9. Прагнула визнання серед професійних художників
Із листів Катерини Білокур помітно, що художниця мріяла про те, щоб її роботи визнали професійні митці. Попри відсутність освіти і належного мистецького середовища для спілкування, Катерина Білокур відчайдушно прагнула слави справжнього художника, вважає американська дослідниця творчості і життя української художниціДженіфер Кан.
«Художників-самоучок часто хвалять, зокрема, за те, що вони не прагнуть продажу своїх робіт і їхнього визнання нащадками. Але з листів Катерини Білокур ми бачимо, що їй не подобалось, що її називали народною художницею або примітивістом. Вона хотіла бути художником з великої літери», – каже Дженіфер Кан.
10. Париж і Пікассо
У 1949 році Катерину Білокур прийняли доСпілки художників України. Її картини виставляються у Києві і Москві. Однак, скрізь її творчість подавали як приклад «щасливого життя і розвитку трудівників колгоспного ладу».А у 1954 році три картини Білокур –«Цар-Колос»,«Берізка»і«Колгоспне поле»були включені до експозиції радянського мистецтва наМіжнародній виставці у Парижі.
Там їх побачивПабло Пікассоі сказав захоплено: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».
Кілька фактів про шанування творчості Катерини Білокур
У хаті родини Білокурів у Богданівці у 1977 році відкрили Музей-садибу Катерини Білокур.
У Яготині є пам’ятник художниці.
У 2000 році до 100-ліття від дня народження Білокур Національний банк України випустив ювілейну монету.
У 2004 році булазаснованащорічна премія імені Катерини Білокур за визначні твори традиційного народного мистецтва.
2011 року вийшло друком двотомне дослідження життя і творчості художниці –«Катерина Білокур». Туди увійшло листування Білокур із її сучасниками-митцями та мистецтвознавцями, а також дослідження творчості Білокур українських і закордонних авторів.
В Україні 6 грудня – День Збройних сил України, яке відзначають щорічно у день прийняття Верховною Радою України в 1991 році Закону України «Про Збройні сили України». Символічно збігається[4]з початкомПершого Зимового Походу армії УНР.
Збройні сили – це справжня гарантія державного суверенітету. Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України є Президент України. Безпосереднє керівництво Збройними силами України в мирний та воєнний час здійснює Головнокомандувач Збройних Сил України.
«Бути військовослужбовцем Збройних сил України нелегко, адже саме на
ваших плечах лежить найбільший тягар відповідальності за долю
української держави та захист її територіальної цілісності. Ви першими
стаєте на шляху ворога, рішуче зупиняєте його агресивні наміри та
виборюєте для нашої держави свободу», – президент України Володимир Зеленський.
Вже сьомий рік українські воїни стримують агресію проти нашої держави. Роблять це віддано, хоробро й маючи безумовну моральну перевагу: наші чоловіки та жінки у лавах Збройних сил захищають свободу та вільне майбутнє українського народу. Ми завжди будемо вдячні їм за службу.
Загальновизнаний факт, що армія України стала однією з найсильніших у Європі. Наші воїни навчають військових держав-партнерів того, що таке сучасна війна і як успішно протидіяти ворогу, яким би технічно забезпеченим він не був.
Станом на серпень 2020 року в Збройних силах України служить 246 689 людей.
«У цей день ми схиляємо голови перед пам’яттю героїв, які віддали своє життя за Україну. Їх подвиг житиме вічно і слугуватиме взірцем чесного й самовідданого служіння Вітчизні. Від імені українського народу висловлюю вдячність за сумлінне виконання конституційного обов’язку, відвагу, мужність та героїзм усьому особовому складу та ветеранам Збройних сил України», – наголосив президент.
Українці завжди пам'ятатимуть наших воїнів, які віддали життя за Україну, захищаючи справедливу долю для нашого народу.
Повага до подвигу наших героїв є абсолютною на всій території держави.
